Олесь Бердник — Хто зважиться – вогняним наречеться (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Олесь Бердник

Хто зважиться – вогняним наречеться

Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Частина перша

ДИВО ЧОРТОВОЇ ДОЛИНИ

ГОРОБИНА НІЧ

Звечора ніщо не віщувало негоди, але опівночі в небі почувся клекіт. Парубки та дівчата, які ще никали понад берегами, одірвалися від своїх ліричних справ; зморені цілоденною працею хлібороби, які повлягалися спати під відкритим небом, розплющили очі; столітні бабусі, хворі на безсоння, нашорошили вуха.

Клекіт гучнішав. Біля місяця загорілася яскрава зоря, яка змінювала фарби. Вона впала, майнувши пишним хвостом, десь за лісом. Слідом за нею впала ще одна. І тоді зірвалася буря. Понад селом Вогники прокотився смерч, стіна дощу впала на землю, грізно зашуміли потоки, змиваючи з горбів у долини гарбузи, помідори, соняхи. Всі в селі прокинулися. Гроза розлютувалася не на жарт. Вона руйнувала димарі, зривала дахи, псувала радіоприймачі, понад городами й шляхами металися кулясті блискавиці.

Славко був свідком всього, що сталося. Він до півночі сидів у садку, розглядаючи в саморобний телескоп місячні кратери. З допомогою Максима Івановича – учителя астрономії – він змайстрував невеликий телескоп і ночами не зводив очей з Місяця.

Коли за ліс упало дві зорі, Славко кинувся до хати, захоплено гукаючи, що впали боліди. Прокинувся батько, і хлопець пояснив йому, що впали метеорити. Батька це не вразило. Прокинулася і баба Оришка. Коли почалася гроза, вона поглядала у вікно і хрестилася. “Горобина ніч, – шепотіла вона. – То не проста гроза. І дві зорі впали за селом непрості. Колись таке вже було…” Баба розповіла Славку, що колись давно теж упала зоря у Вовчу Долину. І після грози у долині щось світилося. Потім звідти вийшла баба-яга, стара, горбата. Довго жила та баба в долині. Хатка там в неї була. Хто не боявся – приходив до неї лікуватися чи поради питати. Всім допомагала, грошей не брала. Її називали ягою, бо мала негарну подобу, але очі мала великі, ясні, добрі. Піп дуже гнівався на людей, що ходили до тієї баби. Прозвав Вовчу Долину Чортовою. Люди почали боятися. Потім з волості старшина приїхав, два солдати з оружжям. Та коли пішли виганяти бабу, в долині не було ні її, ні хатки.

Батько не вірив бабі, а вона казала: “Згадаєш моє слово – не проста ця гроза. І зорі ті, що впали за лісом, теж не прості. І впали вони не деінде, як у Чортовій Долині”.

ПОШУКИ МЕТЕОРИТІВ

Після сніданку Славко помчав до школи. Там уже зібралося пів села людей. Максим Іванович (мав протез, бо втратив ногу на війні) завів селян до приміщення шкільної обсерваторії і розсадовив усіх попід стінами.

Вдова Соломія розповіла усім, як вночі кульова блискавка голубого кольору літала по її хаті, а тоді зникла в печі. А зранку жінка побачила, що пропали срібні прадідівські ложки. Потім виявилося, що чавун з картоплею весь полуджений сріблом (ось де ложки поділися).

Селяни гомоніли, дивувалися. Ще один чоловік розповів, як блискавиця проникла у вікно крізь малесеньку дірочку і розмалювала шибки барвистими райдужними узорами.

Учитель сказав, що збіглося докупи два дивовижні явища – астрономічне і метеорологічне. Максим Іванович вважав, що гроза була космічного походження. Адже ввечері ніщо не передбачало грози. Її, на думку вчителя, спровокували метеорити. Він повідомив учням, що вони шукатимуть метеорити, і якщо знайдуть, школа прославиться.

Ентузіастів Максим Іванович розділив на кілька груп, визначив маршрути. Ліна, Славко і Онопрій (усі звали його Прі) були в одній групі. Славко зрадів, що Ліна йшла з ним, але присутність Прі його не дуже тішила. Чи не всі хлопці в школі упадали за Ліною, хотіли дружити з нею. Та тільки Славкові Ліна дозволяла проводжати її зі школи додому, дуже рідко – Онопрієві. Прі був рудий, увесь у ластовинні, мовчазний, вічно насуплений, незграбний.

І от вони втрьох ідуть шукати. Славко забіг додому, взяв огірків, помідорів і пів хлібини й приєднався до товаришів. Вони минули піщані горби і ввійшли у віковий ліс. Простували покрученою доріжкою, весело перемовлялися. Години за дві вони обснували всі Заросні вздовж і впоперек, але нічого не знайшли. Зморені, спітнілі, вийшли до болота. На тім боці зеленів темною кроною древній ліс Карань. Діти зголодніли і вирішили перекусити. Пообідавши, шукачі напилися з кринички, а тоді почали по купинах перебиратися на той бік болота. Коли подолали болото, вийшли до Карані. Славко розповів друзям те, що чув від баби про Чортову Долину. І друзі рушили туди.

Добравшись, діти побачили провалля. Там було моторошно і сиро. Над ними нависали покриті зеленим мохом дерева, довкола громадилися непролазні кущі терну та височенні лапаті хащі папоротей. Уже темніло, Ліна хотіла додому, їй було страшно. Славко сказав, що залишається, а Ліна і Прі пішли.

ЧОРТОВА ДОЛИНА

У хащі було дуже тихо. Славко думав про те, що Ліна його підвела. Раптом помітив поміж хащами ледь помітну стежину. Мабуть, дикі кабани та козулі втоптали. Та ще, може, старі жінки восени пробираються по калину аж до Смаленого Болота. Хлопець трохи боявся і подумав, чи не втекти. Сказати, що обшукав долину і нічого не знайшов!

Але він поборов страх і вперто снував по Чортовій Долині. У лісі вже було темно. Раптом між деревами блиснув вогонь. Славко вже збирався крикнути, та стримався. Серце стукотіло тривожно й насторожено. Вогонь засяяв рівно, незгасно. Хлопець наближався до дивного сяйва.

На маленькій галявині, під крислатим деревом, стояла казкова хатка, з єдиного віконечка промінилося м’яке сяйво. Невисокі двері відчинені навстіж. Хлопець підійшов і почув голос: “Ввійди, шукачу!” Було страшно, але Славко зайшов. У сінях пахло травами, квітами, під ногами шелестіло цар-зілля. Переступив поріг, ступив на підлогу, схожу на мох. Він спантеличено оглянув хатку. Де ж господиня? І де світло? Ні каганця, ні електрики…

Невелика піч у куточку, темний дубовий стіл, ослін біля нього, а на покуті – велика білосніжна квітка. Вона ворушить золотавими тичинками, срібляста маточка вібрує, оксамитні пелюстки згортаються і розгортаються в такт нечутній мелодії. Дивно й чарівно! Прегарна квітка заспокоїла хлопця, одігнала страх.

Славко побачив на маленькому ослінчику стару бабусю: зігнута дугою спина, довгий ніс, запалі щоки й вуста. “Баба-яга!” – подумав хлопець. Бабуся сказала: “Вір першому своєму почуттю – ти вдома, і поруч добрі, знайомі люди…” Він глянув їй в очі. Погляд баби був глибокий, сильний і ніжний. Хлопець цілком заспокоївся, полегшено зітхнув і усміхнувся. Баба посадила його і нагодувала суницями і медом. Вона годувала його чарівним способом: від помаху руки суниці летіли в рот хлопця. Славко розповів, що шукав метеорит. Голос бабусі нагадував голос молодої дівчини. Баба сказала, що вона з казки. Славко розповів, що любить казки. Бабі це дуже сподобалося, і вона попросила розповісти улюблену казку.

Він замислився, яку ж казку розповісти. А баба покликала: “Нанті!” Раптом вискочив перлисто-блакитний клубочок вогню і скочив бабі на коліна, ласкаво блимаючи. Баба сказала, що це її доня.

Славко почав розповідати казку про царівну, що заснула. Казку про те, як наймолодший брат потрапляє до країни, де все спить. Баба-яга допомагає хлопцеві, і він перемагає чорного чаклуна. Потім цілує царівну, вона прокидається, і все оживає…

“Саме цієї казки ми ждали від тебе, хлопчику, – мовила баба. – Ти той, кого ми чекали…” Славко нічого не розумів. Клубочок стрибнув з бабиного коліна і торкнувся скроні хлопця. Він одсахнувся, відчувши гарячий дотик. Баба пояснила, що то Нанті так дякує. Славкові захотілося спати. Баба подякувала за казку і попросила заплющити очі. І раптом хлопець опинився біля свого дому.

З хати долинав гомін, від повітки привітно повискував Герой. Як же це? За одну мить його принесло з Чортової Долини аж до села? Славко вирішив нікому нічого не казати і ще раз навідатись у долину.

Стислий переказ по частинах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

СУМНІВИ

До Славка підбігли Онопрій і Ліна. Вони переживали і питали, чи Славко знайшов щось. Діти рушили до Максима Івановича. Славко перед цим зайшов до хати, щоб поїсти, і баба з татом сварили його, що так забарився. Хлопець сказав, що в лісі є багато грибів, тож він піде коли-небудь ще.

У школі друзі дізналися, що пошуки нічого не дали. Славко не хотів відверто брехати, тому сказав, що в лісі йому щось бачилося. “Ну, галюцинації науку не цікавлять… хіба що психіатрів”, – зітхнув Максим Іванович, а тоді сказав, що відправить на пошуки старших учнів і лісника Левка – Славкового діда.

Славко проводив Ліну додому, і дівчина здогадалася, що він щось бачив. “Може, й бачив. Що кому до того?” – сказав хлопець. “А чому мовчав?” – спитала Ліна. “Чула ж, що сказав Максим Іванович, – мара нікого не цікавить!” – відповів Славко. Вдома, перед тим як заснути, він довго думав про те, що побачив.

Другого дня Максим Іванович одрядив до Чортової Долини учнів старших класів. Славко не пішов, бо пас череду. Хлопець був навіть радий, що так сталося – не хотілося йти в галасливому гурті туди, де він пережив тривожні й прекрасні хвилини. Ввечері, пригнавши череду, хлопець гайнув до школи. Обличчя старого вчителя було засмучене, бо розшуки нічого не дали. Славко непомітно вислизнув за двері і чкурнув додому. Чомусь хлопцеві стало весело, що шукачам не пощастило.

Раненько, ще й на світ не благословлялося, Славко захопив кошелика – буцімто для грибів – і вирушив до лісу. Він пішов до Чортової Долини. Де-не-де збирав гриби. Чортова Долина зустріла хлопця моторошною тишею. Але хатинки сьогодні не було. Хлопцю здалося, ніби він втратив щось любе. Дорогою додому згадав слова баби-яги: “Нема більшої сили, ніж вогняне, любляче серце, та ще й таке, яке кохається в казці!” Славко раптом кинувся бігти назад. Він повернеться до лісу і чекатиме. Аж до ночі. Мов стріла, пролетів хлопець зарості ліщини, осикові хащі Карані, спустився у Чортову Долину. Намагався заспокоїтися, стримати стукіт серця. Та воно радісно тріпотіло. Славко хутко відшукав знайому галявину і раптом скрикнув від несподіванки…

ЧУДО-ЦВІТ

Серед зеленого моху він побачив квітку.