Генріх Белль — Більярд о пів на десяту (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту скорочено

Переказ:

Роман починається із внутрішнього монологу секретарки Роберта Фемеля, відомого архітектора: вперше за 4 роки її бос розмовляв із нею нечемно, хоча слова, що звучали по телефону, залишались ввічливими, але інтонації голосу Фемеля передавали обурення: секретарка, розповівши елегантному незнайомцю місцезнаходження Фемеля, порушила правила:

Цитата:

— Будь ласка, прочитайте мені, що написано на картці.

Вона прочитала тремтячим голосом:

— “Я завжди радий бачити матір, батька, дочку, сина й пана Шреллу, а більше нікого”.

— Будь ласка, прочитайте ще раз останні слова.

Вона прочитала:

— “А більше нікого”.

Переказ:

Нетлінгер — так звуть незнайомця — хоче купити у Йохена, портьє готелю “Принц Генріх”, інформацію про те, чи є в готелі доктор Фемель. Але червона картка, на якій записані імена бажаних осіб, забороняє Йохену відкрити шлях для Нетлінгера. Крім того, ім’я самого незнайомця викликає неприємні спогади й асоціації.

Цитата:

— Нетлінгер.

— Прошу, пане докторе, я до ваших послуг.

— Мені треба поговорити з доктором Фемелем. Зараз-таки. Негайно. У службовій справі.

Крутячи в руках червону картку, Йохен похитав головою і делікатно відмовив. Мати, батько, син, дочка, Шрелла. Розмовляти з Нетлігером він не хоче.

— Але я знаю, що він тут.

Нетлінгер? Наче я колись чув це ім’я. Його обличчя нагадує мені щось таке, чого я не повинен був забути. Я вже колись чув це ім’я, багато років тому, і сказав собі тоді: “Запам’ятай його, Йохене, закарбуй собі в пам’яті”. Але я уже забув, чого саме хотів його запам’ятати. Так чи так, а будь насторожі. Тобі б занудило, якби ти знав, що він уже досі накоїв, ти б до самого свого скону не переставав блювати, якби побачив той фільм, який йому покажуть у день страшного суду: фільм його життя, він із тих, що наказували виламувати в трупів золоті зуби й відрізати волосся в дітей.

Біда чи порок? Ні, в повітрі висіло вбивство.

Переказ:

Сам Роберт Фемель згадує шкільні роки, єдину нерідну людину, Шреллу, якого готовий бачити в будь-яку хвилину. їх ще у школі Нетлінгер звав “ягнятко” (Шреллу) і “пастух” (Фемеля).

Якщо в дитячі роки друзі Нетлінгера знущалися зі Шрелли, то в юнацькі стають катами, оповитими владою. Шрелла демонструє шкільному другові Генріхові “результати” виховання Нетлінгера:

Цитата:

— Ти ж мов мені щось показати!

Шрелла вийняв з рота сигарету, скинув куртку, спустив з плечей шлейки, закотив сорочку й повернувся до мене спиною. У тьмяному світлі лампочки я побачив, що його спина вся вкрита невеликими червонясто-синіми шрамами, такими завбільшки, як квасолина, — не вкрита, а, краще сказати, всіяна, подумав я.

— Боже, що це таке? — спитав я.

— Це Нетлінгер, — відповів Шрелла, — вони роблять це там унизу, в старій казармі на Вельгельмскуле. Бен Вакес і Нетлінгер. Називають себе помічниками поліції. Мене вони схопили під час облави на жебраків, яку влаштували в районі гавані. За день вони взяли тридцять вісім жебраків, і серед них був я. Нас допитували, б’ючи гарапником із колючого дроту. Казали: “Признайся, що ти жебрак”. І я відповідав: “Признаюся, я жебрак”.

Переказ:

Спогади перериваються дійсністю.

А в готелі “Принц Генріх” тим часом зупиняються різні постояльці. Очима Гуго, працівника готелю, читач дивиться на чудернацьку особу.

Цитата:

“Вона спускалася сходами вниз, боса, вбрана, як пастушка, в приношену шкіряну куртку без рукавів, що сягала їй до стегон. Від куртки тхнуло овечим гноєм. Зараз вона з’їсть свій сніданок: пшоняну кашу з чорним хлібом, кілька горіхів і овече молоко, яке для неї зберігають у холодильнику. Вона завжди возить із собою овече молоко в термосах і овечі буруб’яшки в коробочках, яким запахчує замість парфумів свою цупку плетену білизну з нефарбованої вовни.

Саркастично звучать слова, що описують зовнішність проповідниці та учнів новомодної течії серед “агнців”.

Цитата:

Після сніданку вона годинами сиділа у вестибюлі внизу і плела, невтомно плела, тільки часом підходила до бару по склянку води; сиділа на канапі, схрестивши голі ноги й виставивши напоказ брудні мозолі, курила коротку люльку й приймала своїх учнів та учениць, одягнених так само, як вона, і так само напахчених. Вони вмощувалися навколо неї на килимі, схрестивши ноги, плели й інколи відкривали коробочки, які їм давала вчителька, й нюхали овечі буруб’яшки, наче якісь вишукані парфуми. Час від часу вона питала їх із канапи тоненьким, яку дівчинки, голоском;

— Як ми врятуємо світ?

І учні та учениці відповідали їй:

— Овечою вовною, овечою шкірою, овечим молоком і плетивом.

У вестибюлі западала тиша, тільки подзенькували дротики та якийсь учень підскакував до прилавка й приносив учительці склянку холодної води. А тоді знову тоненький, як у дівчинки, голосок запитував з канапи:

— У чому полягає щастя світу?

І всі в один голос відповідали:

— У вівці.

Вони відкривали коробочки й захоплено нюхали овечі буруб’яшки. У вестибюлі спалахували магнієві лампи, й олівці журналістів бігали по аркушах записників, стенографуючи почуте і побачене”.

Переказ:

Іронічне зображення переривається раптовим усвідомленням: не така вже вона чудна, ця проповідниця. Швидше розсудлива, холодна та передбачувана.

Цитата:

Гуго повільно відступав назад, поки вона обминала колону, ідучи в залу снідати. Він її боявся, бо надто часто бачив, якими лихими ставали її лагідні очі, коли вона залишалася наодинці з ним, спіймавши його на сходах і звелівши, щоб він приніс їй молока в номер. Вона зустрічала його з сигаретою в роті, вихоплювала в нього з рук склянку, вихлюпувала, сміючись, молоко в умивальник, а натомість наливала коньяку. Тоді зі склянкою в руках підходила до нього, і він повільно задкував до дверей.

— Тобі ще ніхто не казав, дурню, що твоє обличчя — золото, щире золото? Чому ти не хочеш бути ягням божим моєї нової релігії? Я зроблю тебе великим і багатим, вони падатимуть перед тобою навколішки у ще розкішніших вестибюлях, ніж цей! Ти ще замало часу пробув тут і не знаєш, що їхню нудьгу можна розвіяти тільки новою релігією, і чим вона буде безглуздіша, тим краще… Ні, йди собі, ти надто дурний”.

Переказ:

Висновок із цього іронічного зображення нових кумирів натовпу такий: обережно, під маскою благочестя може ховатися агресивна, войовнича суть, що мріє знову заволодіти розумом людей!

Роберт Фемель, граючи в більярд, розповідає Гуго про ті часи, як його товариша Ферді Прогульске стратили за замах на фашистського прибічника, як самого Роберта арештували за те, що заприсягся, дивлячись у вічі молодій дівчині, яка звалася Едіт, ніколи не приймати причастя буйвола, а потім у темній задній кімнаті виголосив промову, де були зловісні слова, що не вельми личили ягняті божому, вони мали присмак крові, бунту та помсти за Ферді Прогульске, якого вранці стратили. Ті, що сиділи за столом і слухали мене, мали такий вигляд, наче їм самим відтято голови, їм було страшно, вони знали тепер, що коли діти щось задумають, їхній задум важить не менше, ніж задум дорослих.

Роберт Фемель через багато років згадує:

Цитата:

Вони провели мене на Вільгельмскуле й відшмагали гарапником із колючого дроту, посмужили всю спину. Через іржаві грати на вікнах я бачив схил, на якому грався малим хлопцем, — м’яч раз по раз скочувався по ньому, і я сповзав по нього вниз, злякано позираючи на іржаві грати: мені здавалося, що за тими брудними шибками діється щось лихе. Бив мене Нетлінгер.

У камері я спробував скинути сорочку, але вона була посічена так само, як і шкіра, злиплася з нею в одне, і коли я тяг за комір і за рукави, мені здавалося, що я через голову здираю з себе шкіру.

Переказ:

Але одночасно в Нетлінгері говорить і дух протиріччя, що і врятувало життя Роберту Фемелю.

Цитата:

— Нетлінгер прийшов на світанку до мене в камеру й вивів задніми дверима до підземного ходу, що тягнеться аж до залізничного напису на Вільгельмскуле. Він сказав мені: “Вшивайся, і якнайшвидше. Я можу дати тобі лише годину часу, а тоді мушу повідомити про твою втечу поліцію.

Переказ:

Гуш теж розповідає Робертові Фемелю епізоди зі свого життя. Як колись Шреллу і Гуго постійно били однокласники.

Цитата:

Вони били мене, а я думав: “Задля чого помер Христос, яка мені користь із його смерті, яка мені користь із того, що вони кожного ранку моляться, кожної неділі причащаються й вішають велике розп’яття в кухні над столом, біля якого їдять картоплю з підливою, печеню або капусту з підчеревиною? Ніякої. Навіщо все це, коли вони щодня підстерігають мене і б’ють? Ось уже п’ятсот чи шістсот років — вони, ще й пишаються тим, що їхня віра така давня, — а може, й цілих тисячу, як вони ховають своїх предків на кладовищі, тисячу років, як вони моляться і їдять під розп’яттям картоплю з підливою та підчеревину з капустою. Навіщо?” Знаєте, що вони кричали, б’ючи мене? “Ягня боже”. Так мене прозвали.

Переказ:

Крім того, матір Гуго від розпачу, горя, розуміння своєї особистої трагедії і трагедії народу заливала все це “гіркою”.

Цитата:

Часом навіть моя мати була вдома, п’яна і брудна, від неї тхнуло смертю і гнилизною, вона кричала “нащонащонащо”, вимовляла ці слова частіше, ніж інші люди вимовляють “господи, помилуй мене” у всіх своїх молитвах і голосіннях. Годинами кричала “нащонащонащо”, я дурів від того її крику й тікав з дому, мокре ягня боже, бігав голодний на дощі”.

Переказ:

Згодом Гуго опинився у притулку.

А в цей час Генріх Фемель, батько Роберта, зателефонувавши на, роботу до сина, розмовляє з його секретаркою Леонорою, згадує часи напередодні Першої світової війни, силу влади юрби.

Цитата:

Я бачив, як насувалася та вища сила, я стояв на даху будинку номер вісім по той бік вулиці, сховавшись за альтанку, й дивився вниз на вулицю, бачив, як величезна юрма рухалася до вокзалу, співала “Чати на Рейні” й вигукувала ім’я того дурня, що й досі ще скаче он там на захід на своєму бронзовому коні. І робітничі кашкети, й циліндри, й банкірські капелюхи були оздоблені квітками, квітки стирчали в петельках, а під пахвою в кожного був пакунок із стандартною білизною, виготовленою за системою професора Густава Єгера. їхній галас здіймався До мене, немов прибій, навіть повії з яток послали своїх сутенерів на призовний пункт, забезпечивши їх особливо доброю, теплою білизною, — а я дарма чекав, що мене опанує таке саме почуття, як тих людей унизу; я почував себе спустошеним і самітним, негідником, нездатним на такий захват, як вони, і, не знав, чому я нездатний на нього, ніколи про це не замислювався.