Ганс Крістіан Андерсен — Снігова королева (скорочено)
Стислий переказ, виклад змісту скорочено
Оповідання перше: Дзеркало та скалки
Цитата:
Отже, почнемо!.. Коли ми дочитаємо цю книжку до кінця, то будемо знати більше, ніж тепер. А тим часом — жив собі один лихий троль. Він був злючий-презлючий, наче сам чорт! Але якось і він був у чудовому гуморі, бо зробив собі дзеркало, у якому все добре і прекрасне здавалося гидким, а все негідне й погане виглядало прекрасним.
Усі учні троля — а в нього була своя школа — скрізь розповідали про те дивовижне дзеркало.
Отож вони бігали з тим дзеркалом, доки не залишилося жодної країни, жодної людини, яка хоча б раз не спотворилася в ньому. І тоді тролеві учні захотіли полетіти на небо, щоб поглузувати з янголів і з самого Бога. Що вище вони злітали, то дзеркало все дужче кривилося від гримас. Раптом дзеркало так затремтіло, що вирвалося з їх рук, упало на землю і розбилося на тисячу мільйонів, більйонів і ще більше скалок! І саме ці скалки наробили більше лиха, ніж саме дзеркало…
Слухайте, що ж було далі!
Оповідання друге: Хлопчик і дівчинка
Цитата:
У великому місті мешкало двоє бідних дітей. Хлопчик і дівчинка дуже любили бігати в гості одне до одного по даху й сидіти на маленьких стільчиках під трояндами. Там вони так гарно гралися!
Та взимку ці розваги припинялися.
Бабуся розповідала дітям про Снігову Королеву, яка пролітає вулицями міста й заглядає у вікна, — від того вони вкриваються крижаними візерунками, наче квітами.
— А Снігова Королева може зайти сюди? — спитала якось дівчинка.
— Нехай спробує! — відказав хлопчик. — Я посаджу її на теплу піч, і вона розтане!..
За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Раптом вона почала рости, рости і на очах перетворилася на жінку, закутану в білий серпанок, зітканий із безлічі снігових зірочок. Її очі блищали, як дві ясні зірки, проте не було в них ані лагідності, ані тепла.
Одного дня Кай і Герда сиділи й роздивлялися книжку…
— Ой! — раптом зойкнув хлопчик. — Мене кольнуло в серце, і щось потрапило в око!
Дівчинка взяла його за голову; Кай почав кліпати, але в оці нічого не було.
— Мабуть, уже випало! — сказав він.
Але в тому то й річ, що нічого не випало. То були скалочки з химерного тролевого дзеркала…
…Біль минув, але скалки залишились…
— Чого ти плачеш? — спитав Кай. — Яка ти тепер негарна! Мені зовсім не болить! Фе! — закричав він. — Цю троянду поточили хробаки! А ось ця й геть крива! Які жахливі троянди, не кращі за оці ящики!..
Переказ:
Відтоді Кая наче підмінили.
Цитата:
Усі Каєві розваги були тепер дивно-холодні, ба навіть злі. Якось, коли знову випав сніг, Кай прийшов до Герди з великою лупою і підставив під сніжинки рукав свого пальта…
— Подивись, як майстерно зроблено! — захоплено мовив Кай. — Це ж цікавіше, аніж справжні квіти! А яка точність! Жодної кривої лінії! Ох, якби вони тільки не танули!
Одного дня Кай у великих рукавицях і з санчатами за спиною прийшов до Герди і гукнув їй у саме вухо:
— Мені дозволили їздити на великому майдані!..
У розпалі цих веселощів на майдані з’явилися великі білі сани, і Кай швиденько встиг прив’язати до них свої санчата… Людина в білому повернулася до Кая и дружньо, як давньому знайомому, кивнула головою…
Ось вони вже виїхали за міську браму… Він силкувався скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата мовби приросли до них і вихором летіли далі й далі. Кай увесь тремтів і хотів був проказати молитву “Отче наш”, але в голові у нього лишилася тільки таблиця множення.
Снігові пластівці все росли й росли, аж урешті зробилися величезними білими курми. Раптом курки розлетілися навсібіч, великі сани зупинилися і людина в білому підвелася. Її шуба й шапка були зі снігу. Це була жінка — висока, струнка, сліпучо-біла. Це була… Снігова Королева!..
— Ти й досі мерзнеш? — спитала Снігова Королева й поцілувала Кая у чоло.
О, її цілунок був зимніший за лід! Він пройняв Кая наскрізь — до самого серця, яке й гак було вже наполовину крижане. На мить йому здалося, що він ось-ось помре. Та тільки на одну мить, бо незабаром йому полегшало і він зовсім перестав мерзнути.
Тоді Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і з тієї миті він забув і Герду, й бабусю, і геть усіх!..
Кай глянув на неї. Снігова Королева була така прекрасна!.. Тепер кожна її рисочка була для нього взірцем досконалості…
Раптом Снігова Королева підхопила його і злетіла на чорну хмару…
…Високо вгорі блищав місяць, великий та ясний. Від того дня Кай дивився на нього усю довгу-довгу зимову ніч, а вдень спав біля ніг Снігової Королеви.
Оповідання трете: Садок бабусі, що знала чари
А що ж робила в цей час маленька Герда? Вона, звісно ж, по всіх усюдах розшукувала Кая, але його ніде не було.
Переказ:
Герда вирішила спитати у річки, чи не бачила вона Кая, і за відповідь готова була віддати свої нові червоні черевички. В той час, коли Герда кидала черевички у воду, вона опинилася у неприв’язаному човні, який приніс її за течією до садка бабусі-чарівниці.
Цитата:
Аж ось вона припливла до великого вишневого саду, в якому стояв маленький будиночок під солом’яною стріхою з чудернацькими червоними і блакитними віконцями.
Переказ:
Бабуся захотіла залишити дівчину в себе, тому розчісувала Герду чарівним гребінцем, щоб та забула своє минуле і Кая.
Цитата:
Бабуся боялася, щоб Герда не побачила її троянд, бо тоді вона згадає про свої, а тоді про Кая — і втече. Так минуло багато днів… Одного ранку Герда сиділа й розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, — бабуся забула її стерти. От що таке стареча пам’ять!
— Гей, та тут нема троянд! — вражено скрикнула Герда і кинулася їх шукати.
Але даремно! Жодної троянди серед цього моря квітів не було!.. Тоді вона сіла на землю й заплакала, її теплі сльози впали якраз на те місце, де ріс колись один із трояндових кущів. І щойно вони змочили землю — звідти вигулькнув свіжий і квітучий кущ. На якусь мить вона вражено завмерла — і враз згадала про ті чудові троянди, під якими вона так любила сидіти з Каєм.
— Кай! О Боже!.. Як я забарилася! — вигукнула дівчинка. — Мені ж треба шукати Кая! Ви не знаєте, де він? — спитала вона у троянд. — Чи, може, ви вірите, що він помер і більше не вернеться?!
— Він не помер! — промовили троянди. — Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая поміж них нема.
Тоді Герда кинулася в кінець садка… Недовго думаючи, Герда — так, як була, босоніж, — вибігла на шлях.
Оповідання четверте: Королевич і королівна
Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу, навпроти неї, стрибав великий чорний крук…
—Крра-крра! Прривіт!..
Герда розповіла крукові про все своє життя і спитала, чи не бачив він Кая.
— Можливо! Можливо!
— Та невже? Справді? — вигукнула дівчинка і кинулася його обіймати.
— Спокійніше, спокійніше! — сказав крук. — Я гадаю, це був твій Кай. Але теперр він напевне забув тебе, бо має собі корролівну… Вона хотіла мати чоловіка, який би вмів підтрримувати ррозмову, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно… Наступного дня усі газети вийшли з моррем серрдечок і з вензелями корролівни. Там було оголошено, що будь-який врродливий хлопець може з’явитися до палацу й поговоррити з корролівною. Того, що поводитиметься вільно й невимушено та буде найкррасномовніший, корролівна візьме собі за чоловіка… Саме тоді й з’явився хлопець — ні в карреті, ні веррхи, а прросто пррийшов пішки!..
— Це напевне був Кай! А Кай одружився з королівною?
— Коли б я не був крруком, я й сам би охоче одрружився з нею, хоч я й зарручений. Той хлопець трримався дуже ррозкуто й дуже мило. От корролівна йому й сподобалась, і він їй також.
— Так, це справді був Кай! — сказала Герда… — Ох, веди ж мене хутчіш до палацу!..
Коли всі вогні в палаці погасли, крук повів дівчинку довгими алеями, через сад, і врешті вони опинилися перед маленькими ледь прочиненими дверцятами. Вони переступили поріг і побачили там ручну ворону, що озиралася на всі боки.
Герда присіла і вклонилася їй, як колись навчила її бабуся.
— Мій наречений розповів мені про вас стільки гарного, маленька панночко! — промовила ручна ворона. — І “повість вашого життя” теж дуже зворушлива. Чи не можете ви взяти лампу, а я піду попереду? Не бійтеся, тут нікого нема…
Нарешті вони опинилися в опочивальні. Із самої середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжечка, що мали форму лілеї. Одне було біле, і в ньому спала королівна, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася побачити Кая. Дівчинка злегка відгорнула одну з червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю…
О, це був Кай!.. Вона голосно вигукнула його ім’я й піднесла лампу до самого його обличчя. Почувся шум — то відлетіли сни. Хлопець прокинувся і повернув голову…
О!.. Це був не маленький Кай!..
Маленька Герда заплакала й розповіла всю свою історію, а також усе, що зробили для неї крук із вороною.
— Ой, маленька бідолашко! — співчутливо мовили королевич з королівною і також трішки зажурилися…
Наступного дня її одягли з голови до ніг в оксамити й шовки. Їй дали й чобітки, і муфту, й чудову сукню, а коли вона з усіма попрощалася, до воріт під’їхала новенька карета зі щирого золота…
Лісовий крук, що саме одружився з ручною вороною, проводжав Герду… Після перших трьох миль крук і Герда попрощалися. Це було сумне прощання.
Оповідання п’яте: Маленька розбійниця
Цитата:
Вони довго їхали темним лісом, і їхня карета світила, як ліхтар. Вона засліпила очі придорожнім розбійникам, і вони цього не стерпіли.
— Золото! Золото! — закричали розбійники й кинулися на карету. Вони зупинили коней, викинули маленьких лакеїв і фурмана й витягли з карети Герду.
— Яка пухкенька! Яка пишненька! Горішками відгодована! — раділа, потираючи руки, стара розбійниця з довгою колючою бородою й волохатими бровами.
— Ой-йо-йой! — раптом закричала розбійниця, бо саме тієї миті її вкусила за вухо власна-донька, що сиділа в неї за спиною.
— Ох ти мерзенне дівчисько! — закричала мати і не встигла вбити Герду.
— Не руште її! Вона буде гратися зі мною, — сказала маленька розбійниця. — Вона віддасть мені свою муфту, свою гарну сукню і спатиме зі мною в моєму ліжку…
Маленька розбійниця була така ж на зріст, які Герда, але дужча й ширша в плечах і смаглява.
